Знов сьогодні наснились дивні зеленуваті таргани. І якась чума у великій радянсько-конструктивістській лікарні, звідки найсміливіші медсестри стрибали на найближчі дахи сусіднього поверху; санепідемстанціі, ліс, передмістя, рейки, старі червоні трамваї. І всі ми бігли звідти, і не могли позбутися маленьких тарганів у своїх кишенях (навіть ті, кого, здавалося б, вони не зачепили, відчували їх чомусь на своїх руках; не могли бути певні, що їх, міліметрових, немає десь за пазухою). Я прокинулась і увесь день згадую, який він був некрасивий. Як (а це відчувається, згадується лише інколи; не відчувається щоденно, загалом) унікально, якось неописово глибоко звучав світ, кожне з його понять і предметів; світ, пропущений крізь перелік його слів, його висловлювань; озвучений його словами. І щось іще, чого я не вмію сказати. Щось таке, чого я ніде не можу з тих пір знайти. І все навколишнє життя здається мені грандіозним обманом. В ньому немає мене. Я лише роблю вигляд, що я є у ньому. І тому я нічого не можу робити добре - ані цікавитись, ані когось любити, іні писати свої роботи так, як мені хотілося б. Бо вони - це ніщо. Вже ніщо (або майже ніщо). Я й досі запитую себе, через чотири роки, що ж зі мною таки сталося? Що це було? І як я маю жити далі? Що мені любити, на що зорієнтовуватись? Ця річ не може постійно бути в мені живою, акумулювати енергію. Вона не може постійно народжувати нові смисли. І вони вичерпуються. Вони вже досить давно вичерпуються. Ніщо не приходить їм на зміну.